суббота, 22 марта 2014 г.

Мы девочки, мы не хотим ничего решать - мы хотим новое платье!

Неожиданно нагрянувшая весна (в среду я еще в пуховике ходила, а сегодня совсем без куртки) заставила встряхнуться и вспомнить, что у моей дитяти выпускной на носу, а она без нарядов! Поэтому в срочном порядке сорвались и поехали в стольный град Киев - на шоппинг:)

Купили моей малышке платье для торжественной части.


И для ресторана еще одно.


Приятное это занятие - ходить за покупками!  Самое "девочковое":)))
Завтра пойдем туфли еще подбирать:)

P.S. В Киеве была на Майдане...Но об этом писать не буду...

воскресенье, 16 марта 2014 г.

Так люблю той Львів, що бракує ми слів...

Минулого літа я вперше відвідала Львів. Це була моя давня мрія, і про її втілення хотіла написати яскравий, сповнений емоцій пост. Але на заваді ставали то брак часу, то якісь особисті проблеми, а в останні місяці стало просто не до яскравих емоцій.
Сьогодні переглядаючи свій фото архів, ніби знову повернулася у ті безтурботні літні дні. Й нахлинули приємні спогади... 
Маленькою краплиною цих спогадів поділюся з вами. Не буду багатослівною. Одне скажу  - я закохалася в це чарівне, загадкове, сповнене таємниць, з ароматом кави та шоколаду, місто! 

Львів вражає своєю архітектурою і пам'ятками історії, 














своєю чарівною і неповторною атмосферою,









своїм патріотизмом,




але найбільше вражає людьми - щирими, відкритими, доброзичливими, які просто відпочивають,



просто танцюють,

просто співають,


  


просто до без тями люблять своє місто! І цією любов'ю діляться з усіма!


От і я настільки полюбила Львів, що вирішила провести в ньому разом із чоловіком День закоханих, а за ним і моє День народження.  І це було найкраще свято у моєму житті! Адже Львів романтичний, і зовсім не "бандерівський"









Місто Лева - я люблю тебе! І дуже сподіваюся на зустріч з тобою!

понедельник, 10 марта 2014 г.

...я еще и вязать могу...

 Из 16 постов написанных в этом году  - один рукодельный. Остальные - "за жизнь". Мда-а... Пытаюсь исправить ситуацию.
Покажу нечто, связанное не то поздней осенью, не то ранней зимой, сфотографированное 23 февраля. И если по мнению мамы нечто, связанное из шерстяной пряжи должно согревать, то по мнению дочери, это нечто может служить просто аксессуаром:)
Мне поступил заказ от Кати, чтобы я связала шарф-снуд "вот такой ширины, вот такой высоты" и чтобы носить его можно было только "вот так".
Все просто - платочная гладь, пряжа из запасов, какая именно уже не помню, вязалось это во время уже нестабильной политической ситуации в стране, поэтому на таких мелочах не зацикливалась:)


воскресенье, 9 марта 2014 г.

Тарас Шевченко. 200 років.

Сьогодні мені зовсім несподівано (друга приємна несподіванка за тиждень!) вдалося побувати на святковому заході присвяченому 200-річчю із дня народження Тараса Шевченка, який проходив у музеї народної архітектури та побуту в Пирогові.
По-перше, я дуже давно мріяла потрапити в цей музей.


І хоча моє перебування в ньому було зовсім нетривалим, і не вдалося потрапити в усі куточки музею, я встигла пройнятися справжнім українським духом в повній мірі!


І я обов'язково повернусь суди, щоб побувати на Полтавщині і Наддніпрянщині, у Карпатах і на Поліссі, доторкнутися руками – у буквальному розумінні слова – і серцем до того сакрального простору, який творився упродовж віків поколіннями предків, який творить і живить душу людини.




А сьогодні мета моєї поїздки - Шевченко...

Я дуже рада, що мені вдалося помолитися за Шевченка...

... послухати поезію Шевченка, пісні на вірші Шевченка...

 ... побачити і почути юного кобзаря (на жаль не запам'ятала імені), який палко, гаряче всім серцем любить Україну, так само,  як любив її Шевченко. Його щирий виступ вразив всіх!




І наостанок заповіт Шевченка:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.


суббота, 8 марта 2014 г.

Весна пришла!


Несмотря, на то что уже 8 марта, у меня только сегодня возникло ощущение весны:) Может виной этому ласковое солнышко, а может распустившиеся крокусы у меня балконе:) На душе спокойно и радостно, и хочется чтобы ничего не нарушило это состояние.
Дорогие мои подружки! От всей души, искренне поздравляю вас с нашим весенним праздником! Мира всем нам и пусть у всех все будет ХОРОШО! 

пятница, 7 марта 2014 г.

Приємна несподіванка...

Ще зранку навіть і мріяти не могла, що ввечері потраплю на концерт Олександра Пономарьова, але приємні несподіванки таки трапляються у житті:)
Тому сьогодні у мене в блозі не вірші Шевченка, а пісня не менш талановитого і щирого українця. Раніше я її не чула, і на сьогоднішньому концерті вона мене вразила до глибини душі. Якщо ви її послухаєте, то зрозумієте чому...
Всім мамам і всім донечкам присвячується! Адже усі ми чиїсь мами і чиїсь донечки...

Із святом весни мої любі! Миру всім нам!

четверг, 6 марта 2014 г.

Продовжую поетичні вечори...

N. N.

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. 
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!



среда, 5 марта 2014 г.

Ліричний Шевченко...

       N. N.

Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє.
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.


* * *
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає. 
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.


* * *

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?


вторник, 4 марта 2014 г.

Як і обіцяла - Шевченко...

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще... Ні, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без Твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й Сам на небесі
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись,
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі, єдиному, святому,
За дивнії Твої діла?
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!



понедельник, 3 марта 2014 г.

Тиждень Шевченка. День перший.

Незабаром святкуватимемо 200-річчя із дня народження Тараса Шевченка. В ці буремні дні хочеться згадати його поезію. Оголошую для себе цей тиждень тижнем Шевченка.




«МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ...»


Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!


21 грудня 1845 р., В’юнище.


воскресенье, 2 марта 2014 г.

Единая страна. Єдина країна.


Больше нечего добавить к сказанному! Мы единая страна, єдина країна!


Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...