неділя, 13 березня 2022 р.

... життя "після"...

більше року я мовчала тут, інколи заходила читати ті блоги, які продовжували жити тут тихим, розміреним життям, навіть хотіла сама повернутися... в чернетках досі є пост з назвою "Привет блог, я скучала..."...але я його вже не опублікую, ніколи... так, я сумувала, за блогом, за дівчатами, з якими познайомилась тут, з деяким ми стали в деякій мірі близькими, продовжили спілкування в Інстаграм, всі вони були з різних країн...

 24 лютого 2022 року о 5 ранку моє життя, життя моєї країни розділилося на "до" та "після", на "до ВІЙНИ" та "сьогодні ... день ВІЙНИ". Саме сьогодні  - 18-й... Ми не впевнені  яке сьогодні число чи день тижня, або навіть пора року (бо зараз сніжить і морозно), але кожен впевнено скаже який сьогодні день війни.

Для чого я пишу це пост? В першу чергу для себе - мій блог, це мій щоденник. Інколи перечитуючи свої старі дописи, поринала у спогади, приємні та не дуже... і ці спогади я хочу залишити тут...

Той ранок 24 лютого я не забуду ніколи. Я прокинула рано, не знаю у скільки - на вулиці ще було темно, до світанку далеко, було незрозуміле відчуття тривоги і чомусь було страшно  брати до рук телефон, бо перше що ми всі робили вранці останні тижні - читали новини. Коли я наважилася відкрити новини, це не передати ніякими словами свої відчуття і думки  коли ти читаєш, що війська російської федерації бомблять Київ, Харків та інші великі та малі міста України. В Києві - Катя, в Харкові - син подруги... Далі були телефонні розмови з рідними і близькими, сльози, страх, відчай, біль і жах від новин, які з кожною годиною ставали ще страшнішими, в які не хотілося вірити... 

Потім пішов відлік кожного дня війни... Були і є радість від перемог наших хлопців з ЗСУ... Були намагання докричатися і достукатися до родичів, друзів та знайомих з "рф", що це не "спецоперація", та марно... Дружина мого дядька, яка проживає в Україні вже 36 років, досі слухає поради рідної матері з Ярославської області як вберегтися від "бандерівців" та "неонацистів"... Була люта ненавість до всього російського, за їх  байдужість, за "почему 8 лет молчали", за мовчання, коли весь світ кричить, що це війна, що це знищення та геноцид нації! Зараз мені до них байдуже, всі сили вкладаю в Молитву і Віру в Перемогу! 

В нас в місті відносно тихо, поки не бомблять, вже звикли до звуків сирен, спокійно спускаємось у сховище. якщо на роботі, або ховаюсь між "двох стін", якщо я вдома... Дівчата мої в безпеці, за них серце спокійне, але чекають першої ліпшої нагоди повернутися додому, мріють відбудовувати нашу неньку Україну.   

Не буду додавати сюди фотографії та факти про військові злочини, які здійснює армія "рф" в моїй країні. Для українців це кривава рана, весь світ все бачить, росіяни та білоруси, хто і раніше розумів всю ситуацію з їх "правителями", зараз теж все розуміють. Такі є - я знаю, після 2014 року довелося бувати в обох цих країнах і спілкуватися з людьми...  Додам фотографії звичайних "бандерівців" та "неонацистів", яким є їх життя зараз...

На фотографії я зі своїми батьками та онучкою. через 10 хв онучка зі своєю мамою, моєю старшою донькою вийдуть з дому і поїдуть туди, де не бомблять... дідусь обійме свою онуку, потім скаже мені "як боляче!..." Ніколи цього не забуду... і не пробачу... 

Соломійка в сховищі на вокзалі 

Зірочка моя, вона ще не зрозуміла, що з нею сталося і що тепер вона  - "дитина війни"
... не пробачу...

Перша ніч, яку провела Катя в підземці ховаючись від авіаударів. Людей ще мало, тому що дівчата страшенно налякані ранковими вибухами, не зволікали, а спустились в метро заздалегідь...вони не пробачать... 


Потім був пекельний тиждень, поки Каті та її подругам не вдалося виїхати з Києва. тривога за тривогою, підземка, підвали, з центру Києва втекли в Бровари, звідти не встигли виїхати до комендантської години, яка тривала всі вихідні. В понеділок зранку виїхали з Броварів, а ввечері туди був здійснений ракетний удар...я не пробачу...і вони не пробачать... 

Ми звикаємо, та рятуємось гумором, не буду тут все переказувати, але нашу громадянську позицію, вже знає весь світ.

Діти з своїх вимушених мандрів надсилали фото, як реагують на "спецоперацію" в країнах Європи. Це в магазині в Польщі. 

Це потяг "Будапешт - Відень"


а тут все просто...без слів..


За кожну нашу сльозинку, за кожну краплю крові, за кожне загублене життя, за кожен зруйнований будинок прийде Божа Кара! Але і ми не пробачимо, ще довго...

Перемога буде за нами! Слава Україні! 






середа, 3 червня 2020 р.

Мой май.

Этот май пролетел на удивление быстро - к обыденным рабочим будням добавились дачные выходные со всеми вытекающими садово-огородными хлопотами.
Послабление карантинных мер дало возможность пойти в автошколу. Я наконец решилась (а точнее - припекло) восстановить свои водительские навыки. Права получила еще 13 лет назад, но водить так и не начала - не было особой надобности... Всегда было кому меня возить, а если не было, то с общественным транспортом было все в порядке. Никто не предполагал, что в один момент весь транспорт может остановиться. И если в городе можно в основные точки  добраться пешком или в крайнем случае на велосипеде, то с дачей так не получится. По пути на дачу у нас дамба и мост, через который ни пешком, ни велосипедом не пройти-не проехать... 
Лучшее, что случилось со мной в этот месяц  - я снова начала печь хлеб! Я испытываю огромное наслаждение и умиротворение, когда вожусь с заквасками, тестом. А процес выпечки, когда дом окутывает аромат хлеба - это настоящая магия!
Люблю май не только за цветущие сады и наполняющуюся красками и ароматами природу. Май подарил мне трех близких людей. 1 мая - дочь Катя (23 года), 12 мая - мой папа (81 год) и 28 мая   - внучка Соломия (2 года). Очень семейный месяц получается! Поэтому и фотографией месяца  я выбрала именно эту! 


четвер, 30 квітня 2020 р.

Мой апрель.

Так совсем незаметно и подошел  к концу "карантинный" апрель... 
Я все также продолжаю ходить на работу - остаться дома никак не удается. К закрытым магазинам и маскам на лицах уже привыкли. Статистику о количестве заболевших воспринимаем спокойно, без паники.
  У мужа вахта продлилась пока до середины июня. Месяц без него - я уже привыкла к такому графику, но на более длительный срок мы не расставались еще... Это невыносимо, лично для меня.... Хорошо Катюшка все то время была дома, хоть как-то скрашивала мое одиночество. 
Спасалась вязанием. Очень долго обходила вниманием трикотажную пряжу, решила попробовать что же это за "зверь" такой - интересно вязать из нее! Извязала все заказанные моточки - заказала еще))) 
Карантинная Пасха прошла тихо и спокойно - было неоычно, но в целом неплохо...
Обои на планшете так и не поменяла -  все так же смотрю в окно с видом на океан) А если бы меняла, то обязтельно поставила бы на заствку мои самые любимые апрельские цветы - мускари, или мышиный гиацинт! Не знаю почему, но люблю их до визга))) В этом году вперыве нарезала их на букет - оказывается они очень нежно пахнут! Раньше почему то не замечала... 
Таким был апрель. Каким будет май? Поживем - увидим...