...якось так...

65 днів... триває війна... Сьогодні прочитала, що два місяці  - це термін психологічного усвідомлення нової реальності, усвідомлення того, що як раніше, вже нічого не буде. Так, це точно, як раніше, вже не буде нічого ... Як з цим жити, ми не завжди знаємо і розуміємо. Тому інколи накочує часом страх невизначеності, у повітрі літає напруженість, а десь літає ще дещо важче... Перепади настрою бувають частіше ніж у вагітної жінки - то раптово починають бігти сльози, просто так без причини; інколи охоплює гнів і стаєш агресивним; а ще виникає синдром провини вцілілого... Якось намагаюсь взяти себе в руки, але поки вдається дуже важко...

Страшенно сумую за дівчатами, ще немає чіткого розуміння що робити далі... але повертатись теж страшно... Хочу почати щось робити руками, але ні шити, ні в'язати не можу... Купила картину за номерами - спробую малювати...

В нас поповнення - додався ще один котик) Катрусин "біженець" з Києва, теж натерпівся маленький... три доби був замкнений сам в квартирі, так сталося... потім після свого "визволення" добу провів у переносці - вокзал, евакуаційний потяг, ніч на холодному вокзалі, бо комендантська година, знову дорога,  вже машиною... Катя в Києві сідала в будь-який потяг, який міг привезти найближче до Черкас. найближчою виявилася вузлова станція за 90 км... Зазвичай дорога займала 2,5 години...     

 

Наші хвостики вже подружилися - тепер побратими)

Якось важко усвідомити, що вже травень на носі - ми всі застрягли в лютому...

Природа розквітає різними барвами, але найбільше  в очі впадають наймиліші кольори - жовтий та блакитний...

  

Все буде Україна!

Хай буде весна!

Попри 2 місяці війни життя триває, і поки тут в нас відносно спокійно (лише тривоги спокою не дають), намагаємось жити далі... Відволіктися від реальності неможливо, особисто мене періодично "вкриває" синдром вцілілого... Але як говорять психологи - це нормально...

Цьогорічний Великдень геть не святковий, але свято має відбутися... Мені захотілося спекти справжню автентичну, українську паску. Обрала рецепт Дарії Цвєк. Вийшов справжній антистрес, поки вимісила!

Як ніколи мені цього року хотілося написати писанку. Вдалося!

А напередодні свята побачила як можна розписати яйця, які можна потім вживати в іжу. Ось це вже точно куплю собі писачок.

Місто теж прикрасили до свята. Хоч і не святково у всіх на душі...

Христос Воскрес! Воскресне й Украіна!

 

... життя "після"...

більше року я мовчала тут, інколи заходила читати ті блоги, які продовжували жити тут тихим, розміреним життям, навіть хотіла сама повернутися... в чернетках досі є пост з назвою "Привет блог, я скучала..."...але я його вже не опублікую, ніколи... так, я сумувала, за блогом, за дівчатами, з якими познайомилась тут, з деяким ми стали в деякій мірі близькими, продовжили спілкування в Інстаграм, всі вони були з різних країн...

 24 лютого 2022 року о 5 ранку моє життя, життя моєї країни розділилося на "до" та "після", на "до ВІЙНИ" та "сьогодні ... день ВІЙНИ". Саме сьогодні  - 18-й... Ми не впевнені  яке сьогодні число чи день тижня, або навіть пора року (бо зараз сніжить і морозно), але кожен впевнено скаже який сьогодні день війни.

Для чого я пишу це пост? В першу чергу для себе - мій блог, це мій щоденник. Інколи перечитуючи свої старі дописи, поринала у спогади, приємні та не дуже... і ці спогади я хочу залишити тут...

Той ранок 24 лютого я не забуду ніколи. Я прокинула рано, не знаю у скільки - на вулиці ще було темно, до світанку далеко, було незрозуміле відчуття тривоги і чомусь було страшно  брати до рук телефон, бо перше що ми всі робили вранці останні тижні - читали новини. Коли я наважилася відкрити новини, це не передати ніякими словами свої відчуття і думки  коли ти читаєш, що війська російської федерації бомблять Київ, Харків та інші великі та малі міста України. В Києві - Катя, в Харкові - син подруги... Далі були телефонні розмови з рідними і близькими, сльози, страх, відчай, біль і жах від новин, які з кожною годиною ставали ще страшнішими, в які не хотілося вірити... 

Потім пішов відлік кожного дня війни... Були і є радість від перемог наших хлопців з ЗСУ... Були намагання докричатися і достукатися до родичів, друзів та знайомих з "рф", що це не "спецоперація", та марно... Дружина мого дядька, яка проживає в Україні вже 36 років, досі слухає поради рідної матері з Ярославської області як вберегтися від "бандерівців" та "неонацистів"... Була люта ненавість до всього російського, за їх  байдужість, за "почему 8 лет молчали", за мовчання, коли весь світ кричить, що це війна, що це знищення та геноцид нації! Зараз мені до них байдуже, всі сили вкладаю в Молитву і Віру в Перемогу! 

В нас в місті відносно тихо, поки не бомблять, вже звикли до звуків сирен, спокійно спускаємось у сховище. якщо на роботі, або ховаюсь між "двох стін", якщо я вдома... Дівчата мої в безпеці, за них серце спокійне, але чекають першої ліпшої нагоди повернутися додому, мріють відбудовувати нашу неньку Україну.   

Не буду додавати сюди фотографії та факти про військові злочини, які здійснює армія "рф" в моїй країні. Для українців це кривава рана, весь світ все бачить, росіяни та білоруси, хто і раніше розумів всю ситуацію з їх "правителями", зараз теж все розуміють. Такі є - я знаю, після 2014 року довелося бувати в обох цих країнах і спілкуватися з людьми...  Додам фотографії звичайних "бандерівців" та "неонацистів", яким є їх життя зараз...

На фотографії я зі своїми батьками та онучкою. через 10 хв онучка зі своєю мамою, моєю старшою донькою вийдуть з дому і поїдуть туди, де не бомблять... дідусь обійме свою онуку, потім скаже мені "як боляче!..." Ніколи цього не забуду... і не пробачу... 

Соломійка в сховищі на вокзалі 

Зірочка моя, вона ще не зрозуміла, що з нею сталося і що тепер вона  - "дитина війни"
... не пробачу...

Перша ніч, яку провела Катя в підземці ховаючись від авіаударів. Людей ще мало, тому що дівчата страшенно налякані ранковими вибухами, не зволікали, а спустились в метро заздалегідь...вони не пробачать... 

Потім був пекельний тиждень, поки Каті та її подругам не вдалося виїхати з Києва. тривога за тривогою, підземка, підвали, з центру Києва втекли в Бровари, звідти не встигли виїхати до комендантської години, яка тривала всі вихідні. В понеділок зранку виїхали з Броварів, а ввечері туди був здійснений ракетний удар...я не пробачу...і вони не пробачать... 

Ми звикаємо, та рятуємось гумором, не буду тут все переказувати, але нашу громадянську позицію, вже знає весь світ.

Діти з своїх вимушених мандрів надсилали фото, як реагують на "спецоперацію" в країнах Європи. Це в магазині в Польщі. 

Це потяг "Будапешт - Відень"

а тут все просто...без слів..

За кожну нашу сльозинку, за кожну краплю крові, за кожне загублене життя, за кожен зруйнований будинок прийде Божа Кара! Але і ми не пробачимо, ще довго...

Перемога буде за нами! Слава Україні!